Це я все до чого: в Острівчани вам їхати не обов’язково. А я от захотіла – і поїхала. Бо дуже вже кортіло взнати, чи пережила революції і війни висока башта з годинником, яка з 1857 року прикрашала місцевий панський двір.

Не пережила.

 Але до цього ми ще дійдемо.

 Спочатку ж буде заповнений вщерть бабками, дітьми і клумками пазик до Острівчан (вартість проїзду 2,50, довжина шляху приблизно 10 км, час в дорозі – майже година. Тепер пожонглюйте останніми двома цифрами і уявіть якість дороги в Острівчани. Ага, саме така – ніяка).

Що зразу дивує – а де центр села? Він тут як клас відсутній. Якісь тісні провулки і ферми, все. Виходжу вже аж на четвертій зупинці, якраз біля ферм, щоб далі нипати селом в пошуках чогось смачненького.

А потім підкріпити то смачненьке інформацією з двох джерел: «Dzieje Rezydencji Na Dawnych Kresach Rzeczypospolitej» Романа Афтаназі та «Исторические сведения о приходах и церквах Подольской губернии» Юхима Сіцинського.

Що знайшла? Старий цвинтар з хрестами середини ХІХ століття – на сусідньому пагорбі над селом. Покровську церкву з 1860 р. Перебудовані з панського двору ферми. Шматки старого парку. І жодної тобі башти. Хоча...

 Колись село називалося Островчинці. Документи вперше згадують його під 1460 р. – тоді кам’янецьким біскупам було дозволено брати тут собі десятину. Чи старий, чи новий варіант назви мені абсолютно незрозумілі: тут і течуть всього-то два струмки, притоки й так не особливо бурхливого Смотрича, островам тут взятися ніде. Хіба як острівець людських жител серед лісів? Може бути: вже в 1512 р. власники Острівчан сперечалися за оточуючі поселення ліси з кам’янчанами. Ліси все-таки від татарів село не вберегли: в кінці 1570-х Острівчани були спустошені східними зайдами.

З XVII ст. село належало Конєцпольським, в XVIII ст. власники часто змінювалися: це були й Лясоцькі, Снєховські, в 1771-1790 р. – Павло Замєховський, червоноградський мєчник. (Саме Червоноградський, а  не червоногородський. Городи – це вже сучасні горе-патріоти придумали). В 1820 р. село навіть поділили навпіл: половина з 78 кріпаками Домініку Янишевському, депутату головного суда, друга половина з 92 підданими Домініку Старжинському.

Тут Сіцинський дещо протирічить Афтаназі: останній стверджував, що в XVIII ст. Село належало родині Мієрів, а близько 1755 р. генерал Вільгельм Мієр обміняв ці маєтності з Павлом Старжинським – на його володіння в Белзькому воєводстві. В той час старжинський лише починав згромаджувати свої численні в майбутньому маєтки і скупав цілі ключі – майже всі навколишні села разом з Панівцями тоді належали йому. Не буду зануджуватись перечисленням всіх колін Старжинських, назову лише останнього. Домінік Старжинський (1855-1923) – саме він перебудував існуючий в Острівчанах фільварок (а саме мурований видовжений будинок адміністратора) на свою резиденцію. Сталося це в 1890 р. Будинок був у формі літери П – це важливо! Середня частина головного фасаду була прикрашена портиком на чотирьох колонах. Бічні фасади були позбавлені декору, якщо не вважати таким сходи до парку та ганочок. Ну і широкі обрамлення невеликих вікон і гзмис під бляшаним дахом  – все.

В інтер’єрах ліве крило будинку було найгарнішим. Стіни холу були оббиті дубовими панелями, посередині залу стояла велика дерев’яна лава, з кутими деталями, та кілька оббитих шкірою крісел. На стінах висіли жахи – трофеї з полювань. Поруч знаходилися кімната господині, обтягнула шпалерами в квіти і з гарним орнаментальним паркетом, вкритим східним килимом. Стояли в кімнаті гарне ліжко та шафи, а скляні двері вели на терасу. Праворуч від холу була велика їдальня, з перкетом двох кольорів і стелею, на якій було зображено сцену збирання винограду. Тут стояли три великих різьблених буфети, в яких зберігалася порцеляна, столова білизна і срібло,а  посередині приміщення знаходився розкладний великий стіл на 36 осіб, оточений 16 кріслами. Інші крісла в очікуванні на нагоду підпирали стіни. Стелю прикрашав бронзовий світильник, а стіни – два портрети: генерала Павла Старжинського та його онука Калікста, фундатора палацу в Панівцях. Третя картина була оригіналом самого Рібери – «Муки св. Ієроніма». З їдальні можна було потрапити в невеликий салон на два вікна, вмебльованого європейськими меблями з кінця ХІХ ст.: дві канапи у формі літери S, інкрустовані столики. На стінах висіли портрети Єфросини з Давидовських Старжинської та її чоловіка Титуса Старжинського та східний килим. Також з їдільні можна було пройти в більярдну. Стелю тут вкривали розписи на античну тематику. З меблів тут був лише більярдний стіл та кілька крісел.

В головному салоні, чотири вікна якого виходили в сад, світильник було прикрашено ліпленням у формі лаврового листя, а стіни вкриті пурпуровими шпалерами. В салоні стояло фортепіано та два комплекти меблів. Був ще кабінет господаря з старовинним різбьленим ліжком, великим столом, столиком для карт та двома великими канделябрами з міфологічними сюжетами.

Перед будинком починався парк. Починався ГАЗОНОМ. Саме цим словом і зараз, через 90 років після революції, 72-літня жителька Острівчан називає площу між колишніми фермами, колишнім садочком і, здається, ще й поштою – може, хоч ця вже не колишня? За будівлями починається несподіваний для сільських реалій невеликий, але дуже затишний сквер з ярком та криницею внизу. Симпатично там так, що навіть хочеться прилягти на зелену травку і почитати якусь хорошу добру книжку. А ось дерев, яким ще сто років тому було вже 200 років, я не бачила жодного: всі, що там ростуть, досить молоді.

З панських часів вижило три приміщення. Всі – дуже сильно перебудовані. Два – явно господарського призначення. Відомо ж, що були тут кухня та будинок управителя маєтком.

Р.Афтаназі пише, що біля садиби, з боку тракту з Панівців на Жванець, стояла колись висока башта з годинником, прикрашена цифрами «1857». Башта виростала з одноповерхового господарського будинку. І якщо на запитання про панський палац мене відразу скерували до ферми у формі літери П, то про башту ніхто зь опитаних старожилів не чув. Хоча приязна бабуся й розповідала, що її батько колись займався у пана конями і міг би знати й їй розказати, а не знає вона того.

Я подивилася на фотографії, подумала – і думаю, що батько старенької й справді розказував про минуле небагато. Бо П-подібний будинок аж ніяк не нагадує палац, що стояв колись в Острівчанах. А от господарською спорудою-фундаментом башти він бути, здається, міг.

Що було тут після революції, можна лише здогадуватися. Картина Хосе де Рібери була в 1920 р. продана на якомусь аукціоні. Фортепіано Старжинський лишати в революційній країні навідріз відмовився – і важкий інструмент перетнув Збруч на спеціальних ременях, розтягнутих між засідланими конями. Що сталося з іншим панським майном, невідомо.

 Кілька слів про місцеву церкву.

Храм задокументовано в селі ще в XVI ст. З XVIII ст. згадується Покровська церква – саме цей титул лишився в місцевої святині й дотепер. Тоді це була маленька вбога церквиця, крита соломою. Візитація 1739 р. зазначала, що й солома на даху зогнила так, що дах просвічувався зсередини, а цвинтар було навіть не огороджено. В 1758р. місцеве церковне братство взялося збирати гроші на будівлю нової святині, яку заклав в 1766 р. настоятель кам’янецької Петропавлівської церкви Уранович. Це була скромна церква з дерева та глини, мала опасання, її гонтовий дах прикрашав невеликий купол. Храм, зрозуміло, був греок-католицьким і віру змінив вже після приєднання Поділля до Російської імперії.

Вже згаданий поміщик Титус Старжинський фундував в 1860 р. нову муровану Покровську церкву на місці однієї з селянських садиб. Стару дерев’яну того ж року розібрали, і ще довго на прицерковному кладовищі було видно кілька хрестів – один на місці престола, а другий – на могилі священика Івана Яницького та його родини.

З 1886 р. при храмі діяла церковно-приходська школа. В 1890 р. приміщення церкви було грунтовно відремонтовано. .